Прокопович В’ячеслав Костянтинович (22 червня 1881, Київ — † 7 червня 1942, Бесанкур) — політичний і громадський діяч, педагог, публіцист і історик.
Народився у Києві в родині священика отця Костянтина Прокоповича.
Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, працював учителем історії у державній київській гімназії, звідки звільнений за «українофільство».
В 1911–1914 був редактором українського педагогічного журналу «Світло», автором статей в українській пресі, зокрема в «Раді», де виступав під псевдонімом «С. Волох».
Після 1905 року — діяч Української демократично-радикальної партії, згодом ТУП. У 1917 році — член ЦК УПСФ, член Центральної, згодом і Малої Ради.
На п’ятій сесії ЦР у червні 1917 Прокопович працював у комісії з реорганізації Комітету в Малу раду. Тоді ж увійшов від УПСФ до комісії з підготовки проекту Статуту автономії України. У червні на з’їзді УПСФ обрано до ЦК партії.
У кабінеті В. Голубовича — міністр освіти.
В травні 1920 очолює Президію секції освіти й культури Українського Громадянського Комітету, його товариш — П. І. Зайцев.
Наприкінці періоду Директорії УНР — голова Ради міністрів УНР (з 26 травня до 10 листопада 1920 року).
З 1921 року в еміграції, у 1925–1939 роках — редактор тижневика «Тризуб».
З 1924 року у Парижі тісно співпрацював із Симоном Петлюрою, після трагічної загибелі якого став головою екзильного уряду УНР (1926–1939).
Заснував 1927 року Бібліотеку імені С. Петлюри в Парижі.
У 1925-29 роках Прокопович часто друкувався у бюлетенях комітету Франс-Оріан, у спеціально присвячених Україні додатках.
Ще за життя Петлюри йому доводилося супроводжувати Головного отамана під час подорожування до Угорщини, Відня, Швейцарії, по Франції.
Виконував у 1939–1940 роках обов’язки Голови Директорії (голови держави) в уряді Української Народної Республіки в екзилі.
Ложа «Свiтло Правди» (в Союзi Великого Сходу Росiї) працювала в Києвi з 1912 р., але, як зазначають сучасники, була закрита через «український нацiоналiзм».
В.Прокопович був оратором цієї ложi.
