Шульгин Олександр Якович (нар. 30 липня 1889 — † 4 березня 1960) — політичний, громадський, культурний і науковий діяч.
Член ТУП, а потім УПСФ, дійсний член НТШ.
У 1917 році — член Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ.
У 1918 році — посол УНР в Болгарії.
Член делегації України на мирній конференції в Парижі.
З 1920-х років — в еміграції.
Брав участь у емігрантських урядах УНР.
Професор УВУ в Празі.
З початком березневої революції Шульгин став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 до 30 січня1918 генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З’їзду народів Росії у Києві (вересень 1917).
За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирові переговори з союзом Центральних Держав у Бересті.
За гетьманату Шульгин був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 амбасадором України у Софії (до кін. 1918).
У 1919 призначений Директорією УНР членом української делегації на Мирову Конференцію в Парижі, згодом (1920) голова української делегації на першій асамблеї Ліґи Націй у Женеві; а з 1921 очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі.
На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліґи Націй, головою якої він був.
1933–1938 pоках виступав проти більшовицького терору в УССР, примусової праці, голоду в Україні; Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національности.
В 1921-1922 рр. був учасником масонського товариства «Братство української державностi» (БУД).
